Путіну доповідають, що фронт обвалиться, але у нього є план “Б”

Кремль намагається виграти час через перемовини, водночас готуючись до нової фази війни. Зустріч Трампа з Путіним, яка анонсована як дипломатичний прорив, насправді виглядає як частина сценарію Кремля щодо затягування війни. В інтерв'ю "Телеграфу" політолог, колишній віцегубернатор Краснодарського краю РФ Михайло Савва розповів, що Росія не має реального інтересу до компромісів, а візит соратника Трампа Стіва Віткоффа до Москви — лише прикриття для чергового обману Заходу. Віткофф, за словами експерта, є фігурою, зручною для Кремля через свою лояльність, а можливо — і бізнесові зв'язки з російською верхівкою. Перемовини як тактика затягування Доповіді Путіну про нібито неминуче обвалення українського фронту формують у нього викривлене уявлення про хід війни. Він переконаний, що ЗСУ виснажені, опір слабшає, а остаточне захоплення окупованих територій — лише питання часу. Також читайте: Соратник Путіна з українським корінням виступив проти війни, але поплатився за це Така інформаційна «бульбашка» дозволяє Путіну відмовлятися від поступок і вести гру на виснаження. Зустріч із Трампом, як вважає Савва, може завершитися жорсткішими санкціями, адже американський лідер втрачає терпіння через безрезультатність діалогу. План Б та геополітичні ризики На випадок, якщо прогнозоване падіння фронту не відбудеться, у Кремля, ймовірно, є запасний сценарій. Савва вказує на активізацію підготовки в Білорусі під виглядом навчань — подібно до лютого 2022 року. Це може свідчити про можливу нову хвилю наступу з півночі, яка має шанси здивувати Україну та Захід. При цьому Путін уникає масштабної мобілізації, роблячи ставку на контрактників, мотивованих грошима на тлі економічного спаду. Експерт також звертає увагу на інструменти тиску, які США можуть використати: від розширення санкцій проти російського тіньового флоту до вторинних санкцій проти країн-посередників, таких як Індія та Китай. У разі ж провалу перемовин і збереження воєнного статус-кво, Вашингтон може активізувати постачання озброєння Україні через європейських партнерів, для яких це вигідна угода. НАТО, зі свого боку, демонструє готовність стримувати агресію РФ у Балтії, що знижує ризик прямого нападу на країни-члени Альянсу. У підсумку, стратегія Путіна спирається не стільки на реальний стан речей, скільки на внутрішню переконаність у перемозі — підкріплену лояльними доповідями та відсутністю емпатії. Але з кожним кроком стає зрозуміло: навіть його «план Б» — не гарантія успіху, а лише спроба виграти час перед новим провалом.