“А мій в Азові”: хто став героями реклами

До ролика потрапили родичі та близькі люди справжніх військових 

У серці нового вірусного ролика «А мій — в Азові» не актори, а справжні рідні військових, які захищають Україну.

Зокрема, в проєкті взяла участь Людмила Кузьменко — мати бійця Пако, який пройшов оборону Маріуполя, пережив полон і досі перебуває на реабілітації.

Її участь не потребувала акторської гри — вона просто була собою, мамою, яка три роки жила в тривозі та болі, пише ТСН.

А мій в Азові

Ще однією героїнею ролика стала Юлія Лободюченко, дівчина військового з позивним Репортер, що служить у «Азові» з 2019 року. Її запросили до знімання, дізнавшись, що її хлопець — чинний військовий. Вона розповіла про його шлях: добровільна служба, поранення, полон, але водночас — незламна віра в перемогу і людяність, яку він зберіг попри все.

Обидві історії справжні, глибокі й не залишають байдужими. Їхня щирість стала основою сюжету, який наочно демонструє емоції, що переживають родини бійців щодня — тривогу, очікування, надію і гордість. Завдяки таким учасникам реклама перетворилася з відео на емоційне свідчення реального життя у воєнний час.

Реклама Азову

За словами Оксани Бондаренко — старшої офіцерки з комунікацій 1-го корпусу НГУ «Азов», автори усвідомлювали, що кампанія викличе суспільну реакцію. Вона влучно зазначає: справжні запитання й досі не обговорюються відкрито, бо вони болючі. І ця дискусія — важлива, бо саме в ній народжується розуміння і підтримка родин, що живуть поруч із війною.

Також читайте: На фронті загинув відомий художник і військовий Давид Чичкан

Одним із художніх прийомів став ефект зупинки — незручної паузи, яка виникає після фрази «А мій — в Азові». Це не перебільшення, а спроба передати справжню реакцію суспільства на щирі зізнання про фронтовиків у сім’ї. Часто саме в ці миті тиша говорить більше, ніж слова — і це символізує неготовність частини суспільства приймати реальність війни поруч.

Завдяки залученню родичів, кампанія не лише зворушує, а й дає голос тим, хто зазвичай мовчить. Вона показує, що сказати правду про близьку людину на фронті — не сором, а гідність. А ще — що підтримка має звучати не лише з екранів, а й у кожній буденній розмові, в таксі, в магазині чи серед малознайомих людей.